Неподілена квартира, або Історія «рідних» людей

Слухаючи цю заплутану історію, ще раз переконуюся, що часом любов до грошей робить з найближчих родичів затятих ворогів.

Життя людське дуже коротке: жити вічно на цій землі ніхто ніколи не зможе, хоч би як не старався. Тож чи є сенс витрачати його на конфлікти, сварки, судову тяганину, чи варто все ж таки знайти компроміс?

Але тут у кожного своя правда.

– Батько моєї дружини Андрій Опаленик (1948 р. н.) помер в Ужгородській міській лікарні, де перебував на стаціонарному лікуванні після перенесеного ішемічного інсульту. Сталося це 7 липня 2014 року, – розповідає Олексій Іванчев, який звернувся до нас у редакцію. – Про смерть мого тестя ми дізналися випадково вже після його похорону. На нашу думку, цей факт був прихований від нас навмисно, оскільки за два дні до смерті батька моєї дружини помешкання, яке йому належало, було продане. Ідеться про однокімнатну квартиру в селі Оноківці, що на Ужгородщині.

Ми зателефонували колишній співмешканці покійного тестя Марії Шкробак. Нині ця жінка тісно спілкується з мамою покійного, 86-річною Єлизаветою Штайнкуглер, яка є бабусею моєї жінки. Утім вона піднімала трубку й мовчала. Через сусідів ми дізналися, що квартира дійсно продана, а всі речі з неї винесені. Як нам удалося з’ясувати згодом, перебуваючи на безперервному стаціонарному лікуванні, покійний тесть підписав довіреність, якою уповноважив Марію Шкробак вчиняти від його імені всі юридичні дії, у тому числі відчужувати належне йому майно.

Цікавим є те, що довіреність посвідчена приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу Віталією Луцович за місцем проживання померлого, хоча в той час він перебував на безперервному лікуванні й, відповідно до медичної картки, не відлучався з лікарні. Тож покійний тесть аж ніяк не міг бути присутнім за місцем посвідчення довіреності. Більше того, у зв’язку з похилим віком, підписує це доручення не покійний Андрій Опаленик, а його матір – 86-річна жінка! Дивина та й годі! Ні лікуючий лікар Т.Височанська, ні медперсонал мені не підтвердили, що нотаріус приходив до тестя в лікарню. Тому ми виходили всі документи і звернулися до суду, аби визнати довіреність фіктивною, а договір купівлі-продажу недійсним. Ми сподівалися на те, що відповідачі підуть на мирову й самі скасують договір, оскільки ця довіреність може потягнути кримінальну справу. Ми помилилися. На першому ж засіданні відповідачі подали заперечення до позову.

Справа ця неабияк заплутана. Олексій Іванчев розповідає, що нотаріус Віталія Луцович, аби уникнути кримінальної відповідальності, робить хід конем і заявляє, що помилково записала, що здійснювала виїзд за місцем проживання. Нотаріус стверджує, що виїжджала в міську лікарню, внесла корективи в довіреність і виправила помилку. Утім, за словами чоловіка, і в цьому випадку довіреність незаконна, оскільки по місту районний нотаріус не має права вчиняти виїзди.

«Далі – цікавіше. На мою дружину Едіту Іванчеву, її 86-річна бабуся подає позов до суду про позбавлення права на спадкування. Річ у тім, що

якщо позбавити цього права, то наш позов узагалі відхилять. На щастя, після довгих баталій суд визнав усі наші вимоги, – розповідає Олексій. – Проте Віталія Луцович разом з Марією Шкробак звернулися до Апеляційного суду, стверджуючи, що нотаріус Ужгородського районного округу має право вчиняти виїзди по місту Ужгороду. І це нотаріус з 10-річним стажем. Але цю скаргу суд відхилив».

Після довгої судової тяганини Олексію та його дружині таки вдалося відвоювати право власності на половину квартири. Щоправда, за словами чоловіка, коли він потрапив усередину помешкання, окрім декількох стільців, вона виявилась абсолютно порожньою.

«На сьогодні квартирою володіють двоє власників: моя дружина і Марія Шкробак, оскільки бабуся подарувала їй свою частину, – зазначає Олексій. – Очевидно, що ми будемо звертатися до прокуратури, до юстиції, до НАБУ, щоб провели розслідування (перевірку) щодо дій приватного нотаріуса Віталії Луцович та Марії Шкробак. Якщо є ще постраждалі від дій цих осіб, прошу звертатися до редакції «Карпатського об’єктива».

«Бабуся подарувала свою частку квартири мені, аби розрахуватися за борги»

Вислухавши історію пана Олексія, «Карпатський об’єктив» вирішив розшукати жінку, яка буцімто раз і назавжди розсварила їхню сім’ю. Марія Шкробак розповіла нам свою історію.

– З Андрієм ми прожили 13 років у цивільному шлюбі. З 1981 по 2001 рік я мешкала в Оноківцях у квартирі по вулиці Проектній. У 2001-му

ми переселилися до мого батька, оскільки він важко захворів. А в тій квартирі залишилася моя донька. Подружнє життя в нас з Андрієм не склалося, вони сильно конфліктували з батьком. Тож ми мирно розійшлися. З його мамою, Єлизаветою Іванівною, я підтримую дружні стосунки й донині. Ми спілкуємось ось уже 30 років. Після того як ми з її сином розійшлися, вона попросила, аби я залишила оноківську квартиру Андрію. За це вона мені заплатила чисто символічну суму грошей. Так, ми розійшлися, але стосунки залишилися дружніми. У лікарні Андрій перебував при ясному розумі. Там вони з мамою вирішили, що оскільки він після інсульту, йому краще буде переселитися до неї. Єлизавета Іванівна проживає сама у приватному будинку по вул. Годинки в Ужгороді. Зрозуміло, що на лікування були потрібні гроші. Для цього вони вирішили продати оноківську квартиру. Ясна річ, що 86-річна бабуся не бігатиме по нотаріусах. Тому просить мене зайнятися оформленням усіх необхідних паперів. Квартиру ми продали швидко і за мізер – 6 тис. дол., аби були гроші на лікування. Пригадую, у п’ятницю Андрія мали виписувати, а в суботу він помирає. Квартиру ми встигли продати за його життя. Однак Олексій зробив усе можливе, аби було відмінене доручення і скасований договір купівлі-продажу. Тож суд постановив, що квартира належить двом спадкоємцям: матері та дочці.

Поховали Андрія Опаленика в Оноківцях. Як розповідає Марія Шкробак, там же проживає перша дружина покійного – матір Едіти. Щоправда, на похорон вони так і не з’явилися. За словами пані Марії, рідна дочка взагалі не спілкувалася з батьком близько 15 років і з бабусею не спілкується по сьогодні. Єлизавета Іванівна телефонувала їм, аби повідомити про похорон, але ніхто не відповідав.

«Через декілька днів після похорону з’явилися Олексій та Едіта Іванчеві й почали з’ясовувати, чому продали квартиру. Зазначу, що за похорон і встановлення пам’ятника я платила із власної кишені, – пояснює пані Марія. – Аби повернути гроші, Єлизавета Іванівна після численних судів подарувала мені свою спадщину. Наразі квартира «законсервована». Я декілька разів пропонувала Олексію вирішити питання мирним шляхом. Але на контакт зі мною він іти відмовляється».

«Справа вичерпана, але сторони ніяк не можуть заспокоїтись»

Приватний нотаріус Ужгородського районного нотаріального округу Віталія Луцович, котра займалась оформленням усіх необхідних документів, коментує свою участь у цій історії так:

– Суд виніс рішення, яким було скасовано довіреність, посвідчену мною, та як наслідок договір. Едіта, дочка Андрія Опаленика, котра вважає себе спадкоємцем, успадкувала півквартири, інша частина дісталася його матері. Тож я вважаю, що до мене більше немає бути жодних питань. Рішенням суду, яке набуло законної сили, встановлено, що жодна зі сторін не заперечує, що нотаріус справді була в лікарні, посвідчувала цю довіреність. У рішенні суду йшлося про те, що я не мала права складати довіреність, оскільки є нотаріусом Ужгородського району, а не міста.

Пані Віталія пояснює, що дійсно їздила в лікарню, складала довіреність, мала можливість поспілкуватися з покійним та встановити його бажання відчужити квартиру. Андрій Опаленик був при ясній свідомості. Не підписував довіреність сам, тому що в одній руці була крапельниця, а іншу руку паралізувало. Тож прийняли рішення, що за нього підпишеться його мама.

«З тієї історії я зрозуміла, що покійний Андрій Опаленик та його матір Єлизавета Іванівна, яка вже є похилого віку й не могла їздити в село Оноківці до сина, вирішили продати квартиру, – розповідає Віталія Луцович. – Робилося це для того, аби було за що годувати, лікувати, а відтак утримувати хворого Андрія Опаленика. Узагалі я вважаю, що питання вичерпане. Матір і дочка покійного отримали по половині квартири».

Отже, історія відбулася – нерви потрачені, здоров’я також. При цьому кожна зі сторін вважає себе правою. Про якісь сімейні стосунки говорити взагалі важко, їх тут просто немає. Єдине, що можна побажати учасникам цієї історії, – вчасно схаменутися, бо в житті не все можна купити за гроші.

Христина БІКЛЯН