Як юні закарпатські «робінгуди» серед білого дня магазин грабували

Двоє 14-річних хлопців вирішили відчути сплеск адреналіну і спробували зробити щось справді ризиковане. Домовившись між собою, об 11 годині ранку, вони проникли в один із магазинів у Хусті і добре похазяйнували в ньому.

Неділя – комусь день для молитви, а комусь… для «чорних» справ

На «справу» підлітки готувалися цілий тиждень. Перед тим пильнували за спорудою, у яку вирішили навідатись. Хлопці з’ясували для себе, що у неділю заклад не працює, а господарі, у приватному помешканні яких і знаходиться крамниця, до обіду йдуть до храму.

Юрій Ковач (із етичних міркувань імена дійових осіб у матеріалі замінено) добре знав цю родину, однак це не втамувало його бажання поживитися за чужий рахунок. Парубок уже виношував у думках план, що він собі придбає із поцуплених грошей. Василь Росоха хоч і не був таким рішучим, як його товариш, та жага до збагачення не дозволила йому спасувати… і підвести напарника.

Дочекавшись, поки ґазди підуть у церкву, хлопці залізли через огорожу у двір, знайшли ключ і відчинили двері крамниці. Власне крам їх цікавив мало. Із товарів узяли тільки кілька карток для поповнення рахунку мобільного оператора «Київстар». Набагато більший інтерес у грабіжників був до грошей. Тож злодії перебрались до будинку, де розраховували знайти справжні «скарби». І частково хлопці не помились, адже приміщення вони покинули не з пустими руками. Правда, коли у одній з кімнат Юрій знайшов тільки 278 гривень, спочатку розчарувався. Але у спальні на хлопців чекав «великий куш» – 12900 гривень та 1000 доларів США. Радості юних «домушників» не було меж, вони навіть не знали, що робитимуть із таким «щастям».

Життя – не гра, а за скоєне треба відповідати

Повернувшись додому, господарі одразу побачили, що в їхньому помешканні хтось похазяйнував, адже довкола панував безлад. Тож негайно викликали правоохоронців. Задокументувавши збитки, поліціанти приступили до пошуку грабіжників і невдовзі вийшли на їхні сліди.

–Ми грали в одну комп’ютерну гру, яка й надихнула нас на такий вчинок. Хотілося якоїсь розваги, побути дорослими, відчути свою значимість. А ще… нам потрібні були гроші. Зараз усвідомлюю, наскільки ми помилялися. Над результатом чомусь одразу не замислювалися, гадали, що все мине безкарно, – зазначив Юрій.

У скоєному хлопці щиро розкаялись, однак частину грошей уже встигли витратити на власні потреби, тож відшкодування збитків лягло на плечі їхніх незаможних батьків.

–У позові зазначено, що мені завдали матеріальної шкоди на загальну суму 21971 грн., з яких добровільно повернуто 16283,70 грн., решту ж коштів не відшкодовано, – наголосила потерпіла пані Марія. – Крім того, я неабияк перенервувала, із-за чого мала стрес, у мене погіршився сон, часто боліла голова, я витратила багато вільного часу на судову «тяганину». Тому вимагала компенсацію – 5 тисяч гривень за моральні збитки. Однак моє прохання суд не задовольнив, оскільки не могла документально підтвердити, оскільки грошей я витратила на візити до медиків та на лікування.

Утім за нерозважливий протиправний вчинок хлопцям таки довелося відповісти…

Хустський районний суд ухвалив рішення батькам неповнолітніх злочинців повернути збитки потерпілій. Крім того, у зв’язку з тим, що виховання Юрія та Василя не було належним, а вони ще не досягли осудного віку, через Львівський приймальник-розподільник до них було застосовано заходи виховного характеру у вигляді направлення до спеціальної навчально-виховної установи загальноосвітньої школи соціальної реабілітації строком на 1 рік.

Наразі Юрій та Василь уже вдома, про те, що сталося, жалкують і хочуть розпочати нове життя, отримавши робітничі професії. Вони обіцяють більше ніколи не зазіхати на чуже майно і… забути про віртуальні ігри.

–Не дарма кажуть, що на краденому коні далеко не поїхати. У цьому ми переконалися на власному досвіді, – зауважує Василь.

Хочеться вірити, що «перевиховання» справді змінило хлопців і що відтепер у них дійсно все буде добре. Бо на батьків, зі слів самих хустських же «робінгудів», вони сподіватись не можуть… адже підтримки від рідних не мали ніколи.

Марина АЛДОН