Афганські будні офіцера Беспалька

Двадцять дев’ять років тому війська колишнього Радянського Союзу залишили землю Республіки Афганістан. До мирного життя поверталися не за роками змужнілі чоловіки, брати, сини, позаду яких було горнило страшної війни, а попереду чекала адаптація до мирного життя.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

            Більшість колишніх воїнів-інтернаціоналістів і сьогодні в строю. Серед них — начальник відділу персоналу Управління ДСНС України у Закарпатській області Олександр Беспалько.

            Вступити до військового училища одразу після закінчення у Вінниці середньої школи нашому героєві не поталанило. Нічого, вирішив юнак, піду служити строкову. Опісля став курсантом Хмельницького вищого артилерійського командного училища. Після навчання молодий лейтенант – командир взводу у військовій частині Середньоазіатського військового округу. Минає трохи менше року (квітень 1985-го), і він, 24 річний, продовжує службу в 191-му окремому мотострілецькому полку, який дислокувався за 160 км від Кабула, в населеному пункті Газні, що в Афганістані.

            Багато судилося побачити і пережити за два роки і два місяці цієї війни командирові артилерійської батареї Олександру Беспальку. Звичайно, не всі були героями, доводилося стикатися з боягузами. Таких людей намагалися не брати на бойові операції, щоб не “підставлятися” самим і їх не наражати на небезпеку.

            – Пригадую, як наш солдат уночі першого травня 1986 року добровільно здався “духам”. Наша батарея стояла на заставі. Оскільки вона була сторожовою, то обстрілювали майже щоночі, отже, в “пошуках” війни не треба було кудись ходити. Сама застава дислокувалася поряд із кишлаком, де перебував ворог (до сорока душманів). Перебіжчик добре знав прохід через мінне поле, яке розділяло нас. Саме цією дорогою, взявши з собою автомат і боєприпаси, тишком-нишком пішов і здався.

            У 1988 році під час військової операції в Кандагарі захопили сім’ю одного з ватажків банди. Згодом їх обміняли на втікача із застави. Нині цей чоловік живе нормальним життям і носить таке ж саме посвідчення, як і сотні ветеранів-афганців, котрі з честю воювали.

            Були й справжні герої. Пригадую, на черговій операції солдата-узбека прийняли до лав  партії, а через 15 хвилин він собою закрив ворожий кулемет, врятувавши життя товаришам. Такої відданості ідеології, патріотизму дуже бракує нині, – додає Олександр Беспалько.

            Не любить Олександр Костянтинович говорити про бойову минувшину. А розповідати є про що. Цьому підтвердження — записи в особовій справі. За період служби в Афганістані Олександр Беспалько брав участь у трьох бойових операціях і дев’ять разів реалізовував дані розвідки щодо знешкодження бандформувань. Діяв мужньо і відважно, за що був нагороджений орденом “Червоної зірки” та медаллю “За відвагу”. За одну з таких операцій у серпні 1985 році молодий офіцер був удостїний ордена “За службу Батьківщині у Збройних силах СРСР” ІІІ ступеня.

            Під час бойових дій в районі населеного пункту Аліхейль Олександр був артилерійським коректувальником при 9-й мотострілецький роті. Вона мала захопити висоту противника й утримувати, блокуючи проходження ворожих караванів зі зброєю. “Душмани” не раз атакували їх. Лейтенант Беспалько, перебуваючи на одній з найнебезпечніших ділянок,  успішно відбив усі атаки, розгадавши тактику ворога. Ризикуючи життям, під безперервним обстрілом уміло скеровував вогонь артилерії. Тоді розбили й знешкодили два каравани зі зброєю і боєприпасами, вогневі позиції міномета й кулемета ДШК, вбили й поранили до двадцяти “духів”.

            У Афгані Олександр Костянтинович відчув, що значить жити без води, коли до неї, як мовиться, рукою подати.

            – Якось на одній із операцій підійшли до льодовика, але наблизитися й вгамувати спрагу не могли через міни. Відверто скажу, випробування не з легких. Двоє солдат не витримали й підірвалися. Потім з “вертушки” нам скинули в гумовому хімічному чоботі воду яка, падаючи, розхлюпалася, залишилося трохи більше третини казанка. І цей запас ми розділили на чотирьох чоловік на п’ять діб, – розповідає воїн-інтернаціоналіст.

            – Щодо мирного населення, то на контакт із ними потрібно було йти обережно, адже їхні подальші наміри передбачити ніхто не міг. Були такі “тяжкі” райони, приміром, Паншер, де проти нас воювали всі, жінки й діти включно. Якщо бачиш підлітка років 15, треба було відкривати вогонь, інакше за ліченні секунди застрелять тебе. Нічого не вдієш, війна, і треба було жити за її законами…

ДСНС Закарпаття